Приклад Гватемали, коли виконавча влада ослаблена через фракційності законодавчого органу, характерний для багатьох країн у цьому регіоні.
Можна сказати, що Латинська Америка переживає зараз нову політичну кон’юнктуру, яка характеризується інституційної роздробленістю.
Більшість нинішніх керівників латиноамериканських країн перемогли на виборах завдяки народній підтримці, при цьому вони не мають більшості своїх прихильників у парламенті. Як приклад можна назвати такі країни як Гватемала, Коста-Ріка, Сальвадор, Аргентина. Лідер Венесуели програв парламентські вибори, і опозиція отримала абсолютну більшість у Національних зборах, аналогічна ситуація складається в Бразилії.
Відходять у минуле часи, коли перемога кандидата від Інституційно-революційної партії в Мексиці гарантувала йому більшість у парламенті, або коли обрання на вищий державний пост Менема в Аргентині, Чавеса у Венесуелі, Корреа в Еквадорі забезпечувало їм беззастережну підтримку законодавців.
Щось схоже відбувається в Іспанії та Португалії – забуваються часи, коли лідери перемогли на виборах політичних партій отримували абсолютна більшість парламенті. Багато в чому це пояснюється кризою, яка переживають традиційні політичні партії та їх нездатністю адаптуватися до нових умов, а також фрагментарністю голосів виборців з приходом нового покоління.
Професор університету Саламанки Мануель Алькантара (Manuel Alcántara) вважає, що загальні вибори в Іспанії, які відбулися 20 грудня 2015, змінили політичну панораму в країні. Правляча консервативна Народна партія прем’єра Іспанії Маріано Рахоя перемогла на виборах, проте не утримала більшість місць у парламенті і тепер буде змушена формувати коаліцію.
Судячи з результатів виборів, епоха двопартійної системи в країні закінчилася: Народна партія та соціалісти почергово керували Іспанією більше 30 років.
Зараз доведеться формувати Раду міністрів з урахуванням нових політичних сил, шукати точки дотику виборчих програм і спільно визначатимуть пріоритети.