«Багато хто до цих пір упевнені, що я співати не вмію»

«Багато хто до цих пір упевнені, що я співати не вмію»

8 грудня Іван Дорн представить в Crocus City Hall програму Jazzy Funky Dorn. Перед концертом музикант зустрівся і розповів про це шоу, своєму лейблі «Майстерня», а також про те, як записав альбом в Америці, щоб виграти «Греммі».

– Розкажіть, що це взагалі буде за концерт?

– Ну, в назві концерту все досить лаконічно і при цьому детально описано – Jazzy Funky Dorn. Чотири скрипки, чотири труби і стандартна п’ятірка: барабани, бас, гітара, клавіші, діджей. Ну і я (сміється). Це та ж програма, яку ми презентували на Bosco Fresh Fest в червні, а потім у Києві та Одесі. Зараз ми вже краще зіграли, все підчистили. Прибрали екран, щоб не відволікати нічим від музики. Навіть світло хочемо зробити максимально простий – музика і тільки музика, гранично зрозумілою мовою. Хочеться досягти максимального екстазу, граничній гучності оплесків найпростішими засобами.

– У чому для вас виклик в цьому форматі?

– Це зовсім інший спосіб існування на сцені. Коли за тобою 12 музикантів – справжніх професіоналів, це абсолютно окрилює. Музику відчуваєш зовсім інакше, відчуваєш себе справжнім музикантом. Ти вже не ховаєшся за дивними електронними Звичка, в такому форматі видно твоя музична думка і те, як ти її подаєш. Я по-іншому співаю, танцюю, навіть говорю. Виникає зовсім інша енергія. І сама аудиторія реагує інакше. Це не стандартна “ковбаса», якій від нас чекають, а реальна музика! Нам цікаво постати в іншій якості.

– А як ви цю програму зробили? Всі звикли, що ви сам собі продюсер, а в такому масштабі знадобилася стороння допомога?

– Я, взагалі, давно мріяв зробити таку штуку. Я дико загорівся цією ідеєю після того, як побував на концерті Стіві Вандера на фестивалі в Монтре. Я зрозумів, що хочу звучати так само, хочу відчути те ж саме у себе за спиною. Це показник рівня, доказ твоєї музикальності. Багато ж до сих пір впевнені, що я співати не вмію і мені треба працювати в якійсь іншій сфері, мене в різні місця посилали (сміється). З іншого боку, всім нічого не доведеш, і ми це робимо в значній мірі для себе. Я давно мріяв виступити з таким складом. Це мрія, яка здійснилася. Я видав кожному з групи завдання на три аранжування. Коли вони зробили демозаписи, я включився в роботу – за структурою, формі, хитрощів і всякого такого. Я був кимось на кшталт художнього керівника, організатора або диригента.

– Запис програми буде?

– Ми записали її на київському фестивалі Atlas Weekend, але відчуваю, що московський концерт теж треба буде зафіксувати.

– У Росії ви це шоу уявляєте тільки в Москві. Чому?

– Мені здається, що це не масова історія. Їздити з цією програмою по невеликих містах в першу чергу фінансово невигідно, та й інтересу, мені здається, буде менше. Втім, ми ще не закрили цей тур. Поки Москва в ньому остання, але ми розглядаємо можливість продовження. Подивимося, чи буде попит.

– Тобто ви маєте на увазі, що Jazzy Funky Dorn все-таки для дещо інший аудиторії, ніж ті, хто звик ходити на ваші концерти?

– Так звичайно. Я думаю, що люди, більш досвідчені в музиці, можуть відкрити для себе мою музику саме завдяки цим концертам.

– Я говорю не про музичних гурманів, а про солідну публіку, яка ходить на концерти, щоб підкреслити свій статус, яких не стільки музика цікавить, скільки щоб все було багато. Чи не боїтеся потрапити в один ряд з Григорієм Лепсом?

– Не думаю, що це станеться. Ми виглядаємо дуже просто: виходимо на сцену в спортивних костюмах. Хочеться, навпаки, створити відчуття, що ми просто крутий вуличний джаз-бенд. Це ближче, умовно кажучи, до Jamiroquai, ніж до Френка Сінатру.

– Деякий час тому ви говорили, що збираєтеся поїхати в США записувати альбом. Як з цим справи йдуть?

– Ми повернулися пару тижнів назад якраз – у мене затягнулося літо, і я пропустив осінь, прилетів відразу в зиму (сміється). З альбомом справа була так. Я поставив собі за мету виграти «Греммі», став дізнаватися, як це зробити. Дізнався, що для цього потрібно, зайшов на сайт. Там треба записатися на території США, звести його там і так далі. Мене, втім, все заспокоюють і говорять, що якщо мій трек отримає світове визнання, то все питання тільки в тому, вважатимуть академіки його гідним премії. Плюс було зрозуміло, що там я зможу надихнутися атмосферою і буду мати можливість повністю зосередитися на музиці: десятеро годин різниці, справи за океаном не дістануть, тільки музика. Все вдалося, ми привезли 12 треків. Шість вже готові, ще для половини треба написати слова. Де-небудь в лютому випустимо сингл, потім кліп, а навесні (щоб не збрехати, що не пізніше 1 квітня) буде реліз.

– Розкажіть тепер детальніше. Завжди є питання, звідки гроші на запис в Америці, особливо з нинішнім курсом.

– Тільки здається, що записати альбом в Америці – це дорого. Ми придумали таку історію: зняти фільм про запис альбому. Під цю справу знайшлися спонсори, які багато оплатили за продакт-плейсмент. Студія коштує не так дорого – $ 100 на годину. Для запису треку мені треба було дві-три години максимум. Плюс ми не витрачали студійне час на пошук відповідних гітар, комбіків, на твір пісень: всі записували в комп’ютер, а потім пропускали через студійні підсилювачі і отримували необхідну якість. Я все витрати мінімізував, по грошах вийшло приблизно так само, як якби я записувався у Львові або, припустимо, в Петербурзі. Тільки там би мене ще постійно смикали: «Ваня, зроби це, подивися то». А тут я три місяці думав тільки про альбом. Хреново тільки те, що, коли я повернувся, на мене звалився просто мішок проблем! До сих пір розгребти все не можу.

– Тобто це був спланований бізнес-проект? Або все-таки авантюра?

– І те й інше, насправді.

Я прилетів в Лос-Анджелес, вийшов в аеропорт і став думати, куди мені йти, що робити, – я нікого не знав, жити ніде, навіть переночувати.

Я просто розумів, що якби я намагався організувати все звідси, то нічого б не вийшло – місцева метушня не дозволила б нічого зробити. Тому я свідомо вилетів взагалі непідготовленим і почав все організовувати там. Я сподівався знайти будинок за два дні, шукав два тижні. Лос-Анджелес дико ледачий місто, там у всіх все добре, попит на нерухомість великий, нікому ти особливо не потрібен. Плюс потрібна була кредитна історія, якої у мене не було. Довелося відкрити американську картку, позичити грошей, покласти на рахунок значну суму.

– А де ви в підсумку жили перший час?

– У Ані Седокової в квартирі – спасибі їй велике, вона реально врятувала мою дупу! Вона сама полетіла, у неї там жили няня і дочка. Няня мені готувала нашу національну їжу: борщі, пельмені, відбивні, тушковану капусту. Я себе відмінно відчував і шукав будинок. Потім знайшов, викликав пацанів, ми купили комп і почали записуватися. Записали все інструменти, пішли на студію. Добре, що ми про це говоримо, – нехай ніхто не думає, що ми зняли величезну дорогу студію і стирчали там три місяці. Була, до речі, ще одна проблема: власник будинку сказав, що жити можна тільки втрьох, а нас було п’ятеро.

Мало того що довелося купувати матраци, так ще й ховати, коли приїжджали помічники власника будинку.

Ще гітарист хворів весь час, і найбільше грошей ми в підсумку витратили на здачу аналізів.

– І це все буде в фільмі?

– Не знаю, чи всі, але кіно ми зняли. Причому ми вирішили, що не хочемо титрами писати «минуло два тижні», а просто поголили наголо все, і по росту волосся все буде зрозуміло. Я як приїхав, поголив голову, а бороду поки не збривав.

– Пісні на альбомі будуть англомовні?

– Так, звичайно, мені ж потрібно «Греммі». Причому мені не вистачало мови, вирішив його підтягнути вже на місці, і все вийшло! Я просто дістав всіх своїх американських друзів, поки тексти складав. Вони ненавиділи приходити до нас в гості, тому що я відразу змушував їх допомагати мені писати слова для пісень. Зрозуміло, що можна було знайти якогось продюсера, який би написав те, що я б його попросив, але мені важливо було зробити це самому – це ж мій продукт, мої пісні, мої думки.

– А як все це буде звучати?

– Складно сказати … Можна сказати, що музика вийшла така ж різнопланова, як і на попередньому альбомі, помножена на досвід і ще більшу сміливість. Пам’ятайте, після другого альбому говорили, що Дорн вже не той? Я думаю, що в цей раз таких розмов буде ще більше.

– Ви ж ще й лейбл примудрилися запустити, поки були в Штатах. Це як вийшло?

– Це моя команда. Мені, на щастя, дуже пощастило з людьми, з якими я працюю. Вони і допомогли мені на відстані запустити «Майстерню».

– Що треба артисту, щоб вийти у вас на лейблі?

– Ну, це повинен бути музикант, близький нам по духу. Там повинні бути цікаві вокальні лінії, якесь почуття стилю. При цьому мова йде про великий жанрової свободі. Взагалі, «Майстерня» – це перш за все музичний простір. Там є студія з правильною акустикою, є невеликий концертний зал на 100 чоловік – для квартирників. Ще буде кафе і синтезаторна галерея. Загалом, «Майстерня» – це таке місце, де музиканти будуть зустрічатися і де можна буде пройти весь цикл твори пісні.

– Якихось артистів ви вже підписали?

– Так звичайно. Працює голубина пошта: кого-то я знайшов на «Голосі», когось підказали знайомі. Є сім артистів вже. Вони, звичайно, все чортові перфекціоністи, як і я, – чекаємо поки остаточного матеріалу.

– Це все українські артисти або є хтось з Росії?

– Поки українські, так. Ми ще просто не встигли розгребти 240 листів, які скупчилися на пошті лейбла, але ми не обмежуємося української сценою. Я думаю, що якісь усталені артисти і нові російські зірки обов’язково до нас потягнуться.

Турбо новини: